05:05 Студенти висловили свої думки відносно Болонського процесу | ||
| Студенти висловили свої думки відносно Болонського процесу На сьогоднішній день, ми живемо в державі, народ якої крізь терни століть, крізь лихоліття голоду та воєн, крізь сумні періоди бездержавності спромігся пронести свою національну ідею та втілити її в життя в кінці ХХ століття. Цей шлях був важким, однак результат вартий всіх витрачених зусиль - Україна здобула не лише незалежність, а й визнання міжнародної спільноти. Однак поразки минулого, на жаль, не пройшли безслідно. Навіть неозброєним оком можна помітити, що Україна в деяких моментах відстає від «старших» європейських держав: чи то досвіду не вистачає, чи згуртованості в діях влади, а може час просто такий, однак факт залишається фактом: Україна прагне долучитися до європейської спільноти, однак ще не всі перешкоди на шляху до втілення цієї мети позаду. Однією з найважливіших сфер розвитку євроінтеграції є сфера вищої освіти, де вона набула форм Болонського процесу. На сьогодні 46 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками. Крім того, значна кількість міжнародних організації підтримують ідеї процесу та сприяють його реалізації. Що ж являє собою Болонський процес? Болонський процес - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Історія Болонського процесу офіційно розпочалася із підписання Болонської декларації у 1999 році, проте її передісторія сягає 1954 року, коли було підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них культури. Ідеї освітньо-культурного об'єднання європейських країн загалом та університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії університетів, що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам. Ідея Великої Хартії була сприйнята з ентузіазмом. Протягом зустрічі у Болоні у 1987 році делегати 80 Європейських університетів обрали 8 членів правління. Велика Хартія, проект якої був створений у січні 1988 року у Барселоні, була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що вважається найстаршим університетом Європи. «Європа вже існує, її мешканці поділяли спільні інституції, до яких належать і університети, протягом століть. Університети є інтелектуальними центрами минулого та майбутнього, що мають спільні цілі та методологію здобуття знань - чи то практичних, чи теоретичних», - з такою промовою виступили представники Болонського університету на святкуванні. Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до процесів,започаткованих у ній, неєвропейські університети. Таким чином, Болонський процес – міжурядова європейська реформа із власною передісторією, здобутками та перспективами на майбутнє. Згідно з цілями Болонського процесу до 2010 року освітні системи країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти: полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти; зростанню привабливості європейської вищої освіти; розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства. Слід зазначити, що Болонський процес не передбачає створення повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв'язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами. Що ж стосується України, то 19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи вона приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року. Однак, Болонський процес в Україні має як своїх прихильників, так і противників. Єдності щодо цього питання немає ні між науковцями, ні між викладачами вузів, ні між студентами. Виникає природне запитання: чому? Можливо вся справа в необізнаності або в «звичці» до радянської системи, а можливо і в тому і в іншому. Будучи студенткою Чернівецького національного університету, я вирішила не шукати відповіді у підручниках, а поспілкуватися із безпосередніми учасниками Болонської системи або, як вони нерідко самі себе жартома називають «жертвами» Болонської системи (тобто моїми однокурсниками та колегами із старших курсів). Для початку, я провела опитування серед студентів різних навчальних закладів м. Чернівці, результати якого довели, що переважна більшість студентів, що позитивно ставляться до Болонського процесу навчаються на першому курсі, тобто інша система оцінювання їм невідома. Представники старших курсів, які розпочинали навчання за іншою системою, дещо скептично ставляться до такого нововведення. Наголошують студенти і на численних недоліках Болонської системи в Україні. «На мою думку, - зазначає студент І курсу Буковинської державної фінансової академії Олексій, - ціль Болонського процесу є досить важливою, адже вона полягає в спроможності випускників вищих навчальних закладів України реалізувати себе на Європейському ринку праці. Однак, для мене, як для студента, однією із важливих проблем є велика кількість матеріалу, який виноситься на самостійне опрацювання. Я вважаю, що теми, які даються студентам на домашнє опрацювання мають ретельно відбиратися, тому що, як показує практика, багато разів у нас виникали проблеми на семінарських заняттях саме з тим матеріалом, який ми самі шукали вдома.» «Справді, - додає студент ІІ курсу Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Роман, - інтеграція до закордонних країн в сфері освіти це – позитивний крок у вдосконаленні суспільного блага. Болонська система навчання одна із них. Безперечно наша попередня система мала певні позитиви, але не на сучасному етапі розвитку світу. Нове запозичення дає студентам багато можливостей у реалізації своїх здібностей. Їм надається можливість вільно змінювати свій вуз на інший, що дозволяє набувати не тільки нові враження та досвід, але й серйозно підвищувати свій рівень кооперації з різними людьми. Болонський процес позитивно впливає і на рівень навчання, адже основною його ідеєю є накопичення балів, тобто для того, щоб отримати позитивну оцінку студент повинен навчатися на належному рівні впродовж всього терміну викладання дисципліни.» Деяке розчарування відчувається у словах студентки ІV курсу Чернівецького Національного університету ім. Ю.Федьковича Вікторії: «Принципи даного процесу, умови навчання, оцінювання є досить об’єктивними. Проте, на жаль, в сучасній українській вищій школі Болонський процес є дещо видозміненим. Студенти не розуміють принципу оцінювання знань, і тому він спричинює лише здивування та незрозумілість. Отже, теоретичне входження України до Болонського процесу не означає правильне практичне його застосування. Орієнтація на Болонський процес не має призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. Навпаки, її стан потрібно глибоко осмислити, порівнявши з європейськими критеріями і стандартами, та визначити можливості її вдосконалення на новому етапі. Проте, я вважаю, що є і багато плюсів у введенні такої системи навчання. Насамперед це розширення мобільності студентів. Адже студент українського університету – учасника «болонського процесу» вже зараз може розраховувати на отримання додатку до диплома, в якому традиційні оцінки дублюватимуться оцінками за системою ЕСTS.» Особисто я повністю погоджуюся із думкою своїх колег. Болонський процес, у своєму початковому вигляді, – це позитивне явище, однак його український аналог не зовсім відповідає своєму першоджерелу. До недоліків Болонського процесу в Україні я б віднесла насамперед неправильне і не завжди доцільне залучення певних методів проведення семінарських та лекційних занять зі сторони викладача. Іншим недоліком є те, що згідно із Болонським процесом в групі повинно навчатися не більше 12-14 студентів, а в наших вузах в групі, як правило, навчається 23 - 25 студентів. У зв’язку з цим викладачі не завжди в змозі опитати та оцінити рівень знань всіх бажаючих. Ще однією важливою проблемою є технологічне та матеріальне забезпечення вузів, оскільки Болонський процес передбачає проведення пари в інтерактивних класах, залучення нових технологій для наочного опрацювання матеріалу,а також впровадження великої кількості інтерактивних вправ які допомагають краще засвоювати та використовувати теоретичний матеріал на практиці. Також існує проблема, пов’язана з оцінюванням студентів, адже не всі викладачі правильно використовують шкалу ECTS, і як результат - у багатьох студентів є певні проблеми з балами. Що ж стосується викладачів вузів, то вони пристосовуються до Болонської системи поступово і без особливого ентузіазму. Однак, більшість із них висловлюється щодо недоцільності цього нововведення. На думку ректора НТУУ «КПІ» М.З.Згуровського (яку він висловив у своїй статті «Болонський процес – структурна реформа вищої освіти на європейському просторі» ), існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу: - надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше; - недостатнє визнання у суспільстві рівня «бакалавр» як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність; - загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом; - збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці; - невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV; - неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж вузів III та IV рівнів акредитації разом узятих; - відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип «освіта через усе життя» поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований; - університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії вузів у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості вузів III та IV рівнів акредитації. - Однак, не зважаючи на всі ці недоліки, я все ж вважаю, що Болонський процес є позитивним явищем в реструктуризації вищої школи в Україні. Однак, щоб реально оцінити його переваги потрібен час. Я впевнена, що українське суспільство зможе пристосуватися до цього нововведення, вдало «підлаштувати» його під особливості та потреби студентства нашої держави, щоб виховувати нову освічену еліту європейського зразка. Джерело: cheremosh30.org.ua
| ||
|
| ||
| Всего комментариев: 0 | |