| Главная » Файлы » Реферати » Релігія |
Православна ідеологія: нові аспекти ХХІ століття
| 01.04.2011, 13:29 | |||
| Православ’я як система релігійних й філософських поглядів, і як структура із певними та особливими закономірностями організаційного розвитку має дуже різноманітний вплив на суспільство, в якому воно функціонує. І коли ми говоримо про політичний й економічний розвиток держав, де православні становлять більшість або ж впливові релігійні меншини, ми повинні бути свідомими того, що і політика, і економіка цих держав взаємозалежні у своїх проявах від православ’я. Чому і як політичний розвиток держав залежить від релігії (православ’я)? Справа не лише в тому, що структура і функції релігії та політики практично накладаються (аспект структурно-функціонального аналізу).[1] Становлення і політичний розвиток будь-якої держави потребує чіткої самоідентифікації певної групи осіб, об’єднання їх певною ідеєю. А теза про те, що релігія безпосередньо впливає на світогляд віруючих (і навіть іно- та невіруючих – завдяки створенню особливого цивілізаційного фону), думаю, не викликатиме заперечень. Християнство (православ’я) і нині якнайкраще справляється із цим завданням, а в античні та середньовічні часи вона була чи не єдиним офіційно дозволеним ідеологічним апаратом, а тому, власне, є ключем до історії будь-якого народу, оскільки, і ми це стверджуємо, неможливо зрозуміти давню культуру народу, якщо ми не розуміємо її релігійних коренів. Без врахування релігійного чинника історики часто приходять до хибних висновків при інтерпретації того чи іншого розвороту політичних подій. Особливо це стосується становлення та розвитку слов’янських держав. Однією із визначальних ідей православ'я, яка сягає корінням до Візантії, була: єдина віра – єдина держава, які співіснують за принципом симфонії (союзу, співзвуччя) церкви та світської держави. Візантія, як православна імперія, мала сакрально-православний, в значенні єдино-істинної релігії, статус. Таким чином, православ’я в той час ототожнювалося з однією імперією і одним народом, в чому, власне, й полягає основа етатистської (державницької) ідеї та ідеї тогочасної православної есхатології – спасіння можливе лише в православній імперії, яка в світі лише одна. Саме домінуванням цієї ідеї, на наш погляд, і можна пояснити вперте невизнання (відбирання при першій же нагоді) греками автокефалій Балканських православних церков і навіть Московської церкви, якою керували православні царі. Греки не хотіли усвідомлювати (ототожнювати) «православ’я» з декількома народами чи державами. А тому надання автокефалій до XVІ ст. розглядалися Константинопольськими патріархами як тимчасові стратегічні відступи, які, при сприятливому збігу обставин, одразу ж «виправлялися», тобто автокефалія ліквідовувалася. Саме цим можна пояснити кількаразові надання автокефалій одній й тій же церкві (Сербській, Болгарській та ін.). Особливо показовим у цьому плані є становлення у 1234 р. Тирновського патріархату. Болгарія на той час перебувала під протекторатом Папи Римського. Ще до політичної відмови болгарського царя від зверхності папи архиєпископ Тирновський отримав статус патріарха. Але як тільки турки у 1393 р. завоювали Болгарію, Константинопольський патріарх зробив усе можливе, щоб ліквідувати цей патріархат. Це призвело, до речі, до значних репресій серед кліру та віруючих, які втратили свій політичний захист. Після падіння Візантії у 1453 р. ідею православності («право-слав’я» як єдиноістинності однієї держави і одного народу) намагалося перехопити нове політичне утворення – Московське царство. Для останнього падіння Константинополя – Божа кара за зраду православ’ю (унії з Римом). Розпочався довгий період османського тиску, який через 140 років все-таки змусив греків погодитися на «розпорошення єдності Церковного тіла» і ламання теорії тетрархії, а фактично – теорії однієї істинно-православної держави й однієї істинної Церкви. Ця теорія поступається місцем поліістинності, а, отже, відкриває дорогу до співіснування на рівних умовах кількох Помісних автокефальних Церков (нинішня модель співіснування Православних церков). Давня боротьба національних церков за незалежність набуває наприкінці XVI ст. (після 1591 р. – часу визнання Московського патріархату) нових рис, хоча, як вже зазначалося, Константинопольський патріархат дуже важко і неохоче погоджувався й погоджується на нові автокефалії. З цього часу змінюється й характер боротьби православних народів за свою незалежність. Раніше отримання незалежності Болгарської (932, 1234 роки) чи Сербської (1228 р.) церков було наслідком зростання політичної могутності цих держав. Але й самі політичні лідери болгар чи сербів часто мали на меті не утворення передовсім національних держав, а формування суперімперій, які здатні замінити Константинопольську шляхом завоювання (підпорядкування, принаймні частини) останньої. У такому разі Болгарська (чи Сербська) церква перебирала б на себе статус вселенської. Не випадково болгарський князь Симеон, мріяв і багато що зробив з мечем в руках для об'єднання Болгарії і Візантії в єдину Православну Ойкумену. А не менш могутній Стефан Душан іменував себе незрозумілим для багатьох істориків титулом «цар сербів і греків». Ці та подібні їм ідеї політичних змін на основі спільної віри та території об’єктивно закінчувалися фіаско. У XVI ст. політична й церковна боротьба вже йшла не за заміну, а за відособлення на рівних. Константинопольський патріарх стає лише першим серед рівних, а не папою сходу.[2] Правда, фактор «спільної віри» встиг зіграти злий жарт із українським народом – саме цей чинник, як стверджують історики, став одним із визначальних у його переході «під руку московського царя». Як впливає православ’я на економічний розвиток народів? Вже достатньо багато зламано списів навколо теорії Макса Вебера, що викладена у праці «Протестантська етика і дух капіталізму». Проте своєрідний виклик К.Марксу із його «первинністю економічних відносин у становленні нових суспільних явищ», зроблений М.Вебером, не втратив своєї актуальності й донині. Адже, як справедливо стверджував Вебер, громадські цінності формуються не в раціональний спосіб, а силою т.зв. «творчого зриву», без якого неможлива була б поява великих релігій. І саме самосвідомість, культура і релігія є тим материнським лоном, де формується ідеологія економіки. Розвал СРСР не означав перемогу капіталізму над комунізмом/соціалізмом. Це була не перемога матеріального над ідеальним чи благополуччя над злиднями – швидше мова йде про кризу соціалістичної ідеї, яка так і не змогла реалізуватися, проте значно вплинула/видозмінила класичний капіталізм і нині знаходить нові, синтетичні форми (китайська економіка). Як пише Ф.Фукуяма: «Люди здатні переносити будь-які матеріальні труднощі заради ідей, які існують виключно в сфері духу» (історія СРСР, Китаю, північної Кореї та багатьох інших країн – яскравий тому приклад). Не викликає сумнівів, що релігія по-різному впливає на економічну успішність тієї чи іншої країни. За Вебером, серед християн фінансово найуспішнішими є протестанти. Основа їх багатства – «дух капіталізму», який, на думку Вебера, базується на протестантській концепції спасіння. Ми не будемо зупинятися на викладі суті цієї достатньо відомої концепції, в основі якої лежить «мирська аскеза» та поняття «спасіння у миру», вираженням чого є «мирський успіх», який неможливий без сприяння Бога. Відтак фінансовий успіх – благословення Боже. Теорія Вебера цікава нам тому, що і нині вона має вагомі підстави для існування. Її тези спрацьовують, незважаючи на те, що «дух капіталізму» вже зовсім інший, аніж на початку ХХ ст. (дух наживи був витіснений духом гедонізму чи, як це звучить у документах УПЦ – консюмеризму[3]). Але й нині ті бідняки, які переходять з католицизму в протестантизм, наприклад, в Латинській Америці, покращують матеріальний рівень свого життя значно швидше, ніж католики. У більш глобальному масштабі можна стверджувати, що країни, у яких поширені переважно аврамістичні релігії (християнство, іслам, іудаїзм), більш економічно успішні щодо соціумів, де поширені індуїзм, буддизм чи національні релігії (успіх Індії чи Китаю не в останню чергу пов’язаний із їх вестернізацією). І навіть атеїсти економічно менш ефективні у порівнянні з людьми, які відвідують церковні служби. За Вебером, православні країни в Європі об’єктивно будуть економічно найбільш відсталі, а, отже, бідні, саме через свій релігійний вибір. Але чи завжди справедлива схема Вебера щодо православ’я? І що змінилося за останні сто років в економічному плані у т.зв. «православних» країнах? Причиною не дуже привабливого економічного майбутнього православних, на думку М.Вебера, є сильні патріархальні традиції, різні види інфофобії, наявна схильність до традиціоналізму (перш за все визначається релігією), а відтак менший рівень інновацій, нових ідей, більша стійкість до змін. Проте Вебер вперто не хотів зауважувати, що практично у всіх т.зв. «православних країнах» православні віруючі століттями перебували в умовах іновірної державної влади – ісламської чи католицької (чотири Східні патріархати, всі Балканські країни, Україна, Білорусія). Відтак ідеологічний тиск (спонукання до зміни віри) не міг не вилитися в економічний (збільшення податків для православних, додаткові соціальні обов’язки тощо). З іншого боку, зміна віри для цих народів фактично завжди означала і часткову чи повну асиміляцію (зміну національності, розчинення у чужому соціумі тощо). Відтак боротьба за національність дорівнювала боротьбі за віру і, відповідно, дорівнювала економічній бідності. Зрозуміло, що і в цьому правилі були свої винятки, які повністю підпадають під прогнози Вебера. Мова йде про країну, де православ’я розвинулося у варіанті аскетичного візантійського чернецтва із характерною «негативною» господарською етикою (упереджене ставлення до багатства та зневага до матеріального) – про Московію, нинішню Російську Федерацію. Нинішній прогресуючий економічний розвиток «православних країн», окрім факторів глобалізації, уніфікації місцевого та європейського законодавства тощо, частково можна пояснити і стрімким втрачанням православ’ям своїх домінуючих позицій у цих країнах та ростом кількості протестантів й іновіруючих/невіруючих. В Україні, наприклад, серед зареєстрованих релігійних громад православні становлять лише 50%. Цікаво, що російський (згодом – радянський) імперіалізм для пояснення своїх економічних негараздів широко пропагував власну теорію, в основі якої лежить все та ж месійність «Третього Риму». А саме: «економічне відставання є тимчасовим явищем» і згодом саме «православні» країни «порятують світ і створять царство благоденствія» (царизм) чи доженуть і переженуть «загниваючу» Америку, побудувавши комунізм (радянські часи). Нині настали нові часи – і нова теорія порятунку світу не заставила себе довго чекати. Портал http://students.pp.ua - все для студентів Що змінилися у православній ідеології у ХХІ ст.? Православний світ наприкінці минулого століття почав розуміти, що повернення до часів симфоній церкви і державної влади, ностальгія за якими пронизувала т.зв. «православні» країни майже все це століття, вже неможливе. Відтак ще у 60-х роках ХХ ст. на Родоських нарадах почали вироблятися зародки того нового православ’я, яке на початку ХХІ ст. було представлене у низці соціальних доктрин церков, найбільш відомою із яких є Соціальна доктрина Московського патріархату. Розвал соцсистеми підтвердив найгірші застороги православних кліриків. Уряди навіть «традиційно православних країн» однозначно відсепарувалися від активної і відкритої допомоги православним церквам. Тим більше, що у багатьох країнах нині існує кілька православних юрисдикцій. Єдина країна, яка знову випала із цього правила – Російська Федерація. І цьому є своє пояснення. Православ’я тут стало не звичайною релігією, яка задовольняє потреби віруючих у сфері свободи совісті, а перетворилося на своєрідну ідеологію із частковою підміною історії держави. Це банальне зміщення політичної історії в релігійну площину має свою причину – традиційні «історичні території», з «яких починалася Русь», нині знаходяться на теренах інших держав. Але духовно церкви цих держав підпорядковані Московській патріархії. Відтак історія православ’я стає для росіян тим містком, який і тримає купи всі політичні надбудови типу «Кієв – мать городов русскіх» і т.п. Фактично розпад СРСР повернув Росію до ідеологічного стану початку ХХ ст., де базовим концептом було твердження (спрямування до дії): «велікорусская народность несьот цівілізацію отсталим народам Россійской імперіі» (нав’язуванням російської культури, мови, єдиноправильної релігії – православ’я тощо). Згодом (в радянські часи) ця формула дещо видозмінилася – йшлося про «єдіную общность – советскій народ» (але на базі тієї ж великоросійської народності, російської мови, культури). Із розпадом Радянського Союзу Росія довго шукала себе у нових ідеологічних реаліях. У середині 90-х років минулого століття була запропонована ідея т.зв. «слов’янської єдності» (знову ж – на основі релігійної єдності, і знову починати слід було з України та Білорусії), проте події у Югославії доказали, що насправді ця слов’янська єдність закінчується там, де починаються комерційні проекти Кремля. Нині питання стоїть ширше – розгортається новий проект із назвою «русскій мір». В його основі – спільний православний простір (православна цивілізація), який свого часу Росія мудро зберегла для Московського патріархату, наперекір канонам не дозволивши розпастися Руській ПЦ. Про це свого часу відомий російський дисидент о. Гліб Якунін влучно зауважив: політична імперія розпалася, але духовна імперія збереглася[4] (зазначимо лише, що збереглася ця духовна імперія лише завдяки надзусиллям російських агентів впливу в органах влади новостворюваних незалежних держав). Чому ця тяга до знищення всього іно-національного на користь російської культури, мови, традицій тощо, виявилася в росіян такою живучою? Справа в тому, що Росії так і не вдалося утримати православну/слов’янську більшість у своєму «Третьому Римі». У різні часи були здійснені спроби хрещення татар. Проте кряшени (разом із нагайбаками, касимівськими татарами, хакасами та ін.) становлять незначну групу навіть у середовищі татар. Всі інші спроби збільшити слов’янське населення (дозвіл для українців служити у збройних силах Росії, збільшення матеріальної допомоги при народженні дитини тощо) не принесли очікуваного результату. В Україні існує кримінальна відповідальність за найманство, а допомога росіян при народженні йшла переважно в аули. Виходом із загрозливої ситуації стала нова версія відомої концепції російського імперіалізму: «Самодержавство. Православ’я. Народність». Тільки у ХХІ ст. вирішили його вдосконалити, переставивши нинішнє видозмінене «самодержавство» на кінець списку (православна віра, русская культура й мова, спільна історична пам’ять і спільні погляди на суспільний розвиток).[5] Тобто радянська версія «колиски трьох братніх народів» (Росії, України та Білорусії) вже не задовольняє російських світських/церковних ідеологів (в їх новітній версії – це один штучно розділений народ). І причина тут не лише в дуже скептичному ставленні більшості українських та білоруських істориків до цієї надуманої «колиски» чи навіть політичного протистояння очільників названих країн. Проблема масштабності. Реалії такі, що людських ресурсів лише України й Білорусії для Росії вже замало. Тим більше, що не можуть же всі українці чи білоруси виїхати до РФ (навіть росіяни, сотні тисяч яких були привезені в Україну після Голодомору та Другої світової війни, не спішать повертатися до себе на Батьківщину). От і виникла нова консервативна за формою і політична за суттю доктрина «русского міра», яка до того, як офіційно була підхоплена Московською патріархією, довгий час проходила тестування на громадських організаціях (а з 2007 р. відбуваються підтримувані владою щорічні форуми громадської організації «Русский мір»). Алексій ІІ так і не дав добро на втягнення патріархії у поширення цієї теорії. Проте тодішній глава зовнішньоцерковного відомства митрополит Кіріл розумів, що «Соціальна доктрина РПЦ» взірця 2000 р. не цікава російській державі. Тим більше, що і церква виявилася не готовою навіть до часткового «соціального осучаснення». Інша справа – «русскій мір». Тестова операція щодо потрібності «русского міра» Московській патріархії була блискуче проведена особисто митрополитом Кірілом. Найбільший і найдавніший головний біль патріархії, з яким безнадійно боролися навіть радянські спецслужби, а саме – Російська ПЦ Закордонна – зник всього за кілька років (у 2007 р. урочисто об’єдналися Руська ПЦ і Російська ПЦ Закордонна). Московська патріархія отримала на об’єднання такі фінанси та державні ресурси, про які раніше і мріяти не могла (тодішній президент В.Путін не лише тримав процес на контролі, але й особисто долучався до стимулювання об’єднавчих процесів). В результаті десятків років взаємного анафемствування церков наче й не було – принаймні такий вигляд було зроблено на об’єднавчих заходах. Базові установки «русского міра» остаточно ще не виставлені (можливо, ми просто про них не знаємо), а відтак вони постійно змінюються. Проте вже нині зрозуміло, що «вчення про необхідність розбудови православної цивілізації» для такої ідеї вже малувато. І мова йде не менше, аніж про «спасіння світу» завдяки «Благовєсту Святєйшего (Московського патріарха) о Русском Мірє».[6] «Збирання парафій», тобто масштабне розширення сітки православних приходів за межами Росії, стало нині завданням №1 як для російських кліриків, так і для політиків. І справа тут не лише у наближенні Всесвітнього всеправославного собору (за попередніми даними має відбутися у 2013 р.) – на ньому може бути прийняте рішення про діаспору, а тоді «забирання свого» (нерухомість, зв’язки, культурні цінності тощо) для Руської ПЦ може значно ускладнитися. Як заявив один із ідеологів «русского міра», викладач МДАіС ієромонах Євфимій (Моісеїв): «Русскій мір – це не лише росіяни … русскім можно стать – великоросом, білорусом, українцем, болгарином, греком, сербом, грузином…».[7] А відтак «русскій мір» втрачає етнічне звучання і стає основою «Вселенської Церкви», всесвітньої «православно-руської кедри», яка має володіти чи, принаймні, вагомо впливати (методом, як жартують деякі дослідники, «духовного асфальтоукладчика») на розвиток світу. Кінцевим результатом формування «русского міра» має стати, по-перше, «перезавантаження» (фактично – знищення) національних суверенітетів, спрямування їх не на відокремлення від сусідів, а на «відповідальне підтримання та розвиток нашої цивілізаційної спільності». По-друге, здійснення «свого унікального проекту інтеграції» (очевидно планується щось на взірець Євросоюзу – а сформується, як завжди, варіант Російської імперії – О.С.). По-третє, «русскій мір» має бути «діяльним, мобілізуючим початком побудови кращого майбутнього для великого багатонаціонального об'єднання, що живе у мирі з собою і рештою світу», а допомагати йому у цьому будуть «численні діаспори Русского світу», що проживають «з іншими народами планети».[8] Зокрема патріархом, поряд з Україною, були названі Білорусія, Молдавія і Казахстан.[9] Україна у минулому столітті на прохання «московських друзів» уже «перезавантажувала» свій національний суверенітет, а тому добре пам’ятає, чим закінчується побудова «найкращого у світі майбутнього» у російському виконанні. І навряд чи та маса компліментів, яка роздається ідеологами «русского міра» на адресу Києва («Київ повинен стати найважливішим політичним та суспільним центром русского міра», «Київ – колиска «русскої цивілізації» тощо), зможе переконати українців у протилежному. Зрештою, чи порівняльні ці заклики з тим, чим для українців завжди був і залишається Київ – «Новим Єрусалимом»,[10] Божественним містом, де «Храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють» (Т.Шевченко). Але ми говоримо про тих українців, які мають пам’ять і розум, щоб осмислити своє минуле і зробити із нього висновки. Є й безпам’ятьки. І їх теж немало.[11] Та й українські чиновники також вже готові взяти до виконання базові тезиси «русского міра», оскільки, як справедливо зазначають аналітики, доктрина «русского міра» претендує на роль не просто гуманітарного продукту – для «подумати» і «вибрати». Вона претендує на документ – «зробити». Тобто це – пряме керівництво до дії, багатоманіття директивних установок, які слід реалізовувати.[12] Відтак ми пам’ятаємо розмірковування міністра освіти Д.Табачника про «русскій мір», який для міністра наймиліший і культурно, і політично (дивно, що його в Україні тримає – невже лише завдання ввести «русскій мір» в українську освіту?). «Прорізаються» й нові «борці». «Зараз завдання суспільства і віруючих підтримати владу у її намірах побудувати антинаціональну Україну і Україну як частину «русского міра», – заявив нещодавно перший заступник голови Держкомнацрелігій В.Воронін[13] (у Положенні про Комітет та чинному законодавстві цьому держорганові визначаються/фінансуються протилежні завдання – зберегти багатонаціональну Україну, самостійну та незалежну країну). Подібні приклади можна продовжувати. Вірус «русского міра» вразив не лише окремі міністерства, де свідомо чи не свідомо вже почали нелегальну реалізацію базових постулатів «русского міра». Плакатами з пропагандою «русского міра» вже завішані обласні бібліотеки, школи, вузи тощо – для «звикання» і підсвідомого виховання української молоді. Наступним кроком після розбудови «антинаціональної України» і «звикання» молоді до ідеї «русского міра», буде, як про це пише один із активістів «русского міра» М.Орлов, інше дійство, на яке нині спеціально «не звертають увагу російські вчені». А це – знищення самої ідеї «українства». Оскільки українці – це не більше, аніж «польський проект, видуманий два століття тому».[14] Наче передчуваючи можливість швидкого проникнення ідеї «русского міра» у церкву (до 2009 р. Московська патріархія підтримувала її неофіційно), Блаженніший митрополит Київський та всієї України Володимир у своєму виступі на Архиєрейському Соборі Руської ПЦ (2008 р.) зазначив, що «Українська ПЦ зобов’язана враховувати соціокультурні особливості нашої країни» і «сьогодні ми змушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти – «східну» та «західну».[15] А відтак: «Місія України аж ніяк не вичерпується функцією буферної зони між Сходом і Заходом. Україна – це самодостатній соціокультурний простір, перед яким стоїть завдання віднайдення власної внутрішньої цілісності через синтез спадщини Сходу та Заходу».[16] Нові загрози «фрагментації православ’я в Україні за лініями водорозділу цивілізаційно-культурних спільнот усередині нашої країни» (а до цього явища, на думку митрополита, причетні окремі політичні сили як всередині, так і за межами України) змушує УПЦ «відсторонитися (звільнитися) від політичного та ідеологічного контексту», «максимально дистанціюватися від будь-яких політичних та ідеологічних платформ, оскільки в українських реаліях вони не поєднують, а розділяють людей». «Ми також не беремо на себе відповідальності визначати цивілізаційний вибір України».[17] Митрополія, як ми знаємо, також засудила т.зв. «політичне православ’я», яке, з подачі шовіністів, наробило багато шкоди для УПЦ МП. Тим самим митрополит Володимир дає зрозуміти, що концепція «русского міра» виходить за рамки церковної проблеми – це питання цивілізаційного/геополітичного вибору кожної країни, який повинні робити всі громадяни країни, незалежно від конфесійної належності. Відтак ця концепція неприйнятна як єдина для всієї країни. Адже вона розділятиме і Церкву, і країну в цілому. Зрозуміло, що нова ідеологія, запропонована Кремлем і підхоплена Московською патріархією – це намагання відтягнути час для внутрішньої перебудови російського суспільства, створення «нової ідентичності». А саме: формулювання світоглядної та ціннісної системи росіян, які з утворенням незалежних України та Білорусії втратили початки своєї історії, намагання міфологізувати свою історію та розширити її за принципом/правом колонізаторів – «моя історія там, де я живу». Власне, лише об’єднавши людські та інтелектуальні ресурси всіх російськомовних у слов’янських і не слов’янських країнах (у першу чергу – Україні та Білорусії), РФ має шанс не перетворитися на імамат і уникнути президента-мусульманина вже через 20-30 років. З іншого боку, не лише у слов’янському світі, але й у всьому Вселенському православ’ї участь Московської патріархії у реалізації ідеї «русского міра» є найагресивнішою формою конфесійного впливу на формування внутрішньої та зовнішньої політики тих країн, де росіяни мають свої потужні національні меншини або ж вихованих у часи соціалістичного табору «симпатиків». Йдучи на такий ризик політизації церкви, Руська Православна Церква очевидно що розраховує, окрім названих, отримати й інші дивіденди від «русского міра»: стати рівною Католицькій церкві Вселенською церквою, всесвітньою «православно-руською катедрою» – формальним чи не формальним лідером православного світу (що це так, неважко переконатися, якщо уважно прочитати матеріали і виступи на щорічних з’їздах «Русского міра»). Ці амбіції не можуть не викликати жорстку протидію не лише з боку Константинопольського патріархату, але й інших авторитетних Помісних православних церков. Якщо врахувати, що це протистояння відбуватиметься на фоні щорічного зменшення у світі православних віруючих, то можна виснувати, що «руській мір» – антиправославний політичний проект, реалізація якого призведе до нових православних розколів, подальшого занепаду та кризи Вселенського православ’я. [1] Детальніші див.: Саган О. Політика і релігія // Політологія. Підручник. – К.: Академія, 2001. [2] Детальніше про це: Розділ ІІІ. Хроноструктура православної ментальності у геоконфесійному вимірі // Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. – К., 2004. [3] Доповідь Блаженнішого Митрополита Київського та всієї України Володимира на Архієрейському Соборі Руської ПЦ (Москва, червень 2008 р.) // orthodox.org.ua/uk/slovo_do_ chitachiv/2008/06/25/3165.html [4] Якунин Глеб. Подлинный лик Московской патриархии. – М., 1995. [5] Дет. див.: Коваленко Г. «Учення патріарха про «руський світ»: перезавантаження – 2010» // risu.org.ua/ua/index/expert_ thought/comments/38797 [6] Див.: Щоткина К. Культовый роман // risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/kshchotkina_column/38612 [7] Евфимий (Моисеев), иеромонах. Русская Церковь как основа Русского мира, Русский мир как основа Вселенской Церкви. Доклад, прочитанный на IX научно-практической конференции «Богословие и светские науки: традиционные и новые взаимосвязи», состоявшейся 5-6.11.2010 в Казанской духовной семинарии // bogoslov.ru/text/501891.html [8] Виступ Патріарха Московського Кіріла 3.11.2010 на відкритті IV Асамблеї Русского міра // www.patriarchia.ru/ ua/db/text/1310954.html (показовий факт - виступ розміщений на офіційній інтернет-сторінці патріархії російською та українською мовами). [9] Там само. [10] Володимир, митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української ПЦ «Пам'ять про Новий Єрусалим: Київська традиція» (Слово про Київ на відкритті IХ Міжнародних Успенських Читань) // orthodox.org.ua/uk/node/5692 [11] Назвемо найбільш одіозних із них: Борозенець Т. Русский мир – благовестие воскресения // risu.org.ua/ua/index/ expert_thought/open_theme/39001/ ; Орлов М. Русский мир // risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/39194 [12] Ермолаев А. Православная платформа доктрины «Русского мира» – ее «ахиллесова пята» // risu.org.ua/ua/index/ blog/~chernomorets/39418/ [13] Украинский чиновник заявил о поддержке концепции «Русского мира» // http://www.nr2.ru/kiev/294213.html [14] Орлов М. Русский мир // risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/39194/ [15] Доповідь Митрополита Володимира на Архієрейському Соборі Руської ПЦ (Москва, червень 2008 р.) // orthodox.org.ua/uk/slovo_do_ chitachiv/2008/06/25/3165.html [16] Там само. [17] Там само.
| |||
| Просмотров: 388 | Загрузок: 3 | | |||
| Всего комментариев: 0 | |